Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  
• Митрополит Андрей Шептицький
• Cвященномученик Климентій Шептицький
• Слуга Божий отець-прелат Ісидор Дольницький
• Слуга Божа Василія Глібовицька, монахиня ЧСВВ
• Отець Кирило Селецький
• Отець Єремія Ломницький
• Блаженна прп. Йосафата Гордашевська
• Сестра Варвара Шапка
 Отець Василь Шевчук
   Отець Василь Шевчук

Отець Василь Шевчук – капелан УПА “Кадило”

Оксана САЙКО

 

Чи може свідомий християнин, що усім своїм серцем любить Бога, залишатися байдужим до свого краю? Дбаючи про своє спасіння, не дбати про спасіння свого ближнього? Прагнучи жити в ім'я Христа, не жити для свого народу? Саме Христова віра, основою якої є любов, передбачає такі поняття, як жертовність, милосердя, доброчинність, і врешті-решт, патріотизм -- любов до своєї нації, до своєї землі та держави, що виявляється не тільки у емоційному відчутті своєї ідентичності, а й у певних вчинках та діяннях. Тому не дивно, що у своїх проповідях та пастирських посланнях Митрополит Андрей Шептицький закликав вірних любити свій народ, плекаючи у них відчуття національної приналежності, самосвідомості та патріотизму. “Бо Христос, що плакав над Єрусалимом, передчуваючи його занепад і святий Павло, що готовий був життя віддати за своїх братів по крові, насправді любили свій народ. Вони не тільки не забороняли патріотизму, а ще й прищеплювали його” – казав великий Митрополит.

На долю українського народу та Церкви випало чимало випробувань. І тільки завдяки Христовій вірі, яка не ослабла, не змаліла, яка виявилася незнищенною, що тримала на дусі, українська нація вистояла і піднялася з руїни Церква. Можна з упевненістю сказати, що так було через те, що вірними високим, духовним ідеалам, своїй стражденній Церкві та народові залишалися священики, які не побоялися страшних випробувань, переслідувань та смерті. І в цьому теж слід вбачати не тільки вияв святої віри, а й святого патріотизму.

Ім'я цього священика ще буквально до недавнього часу було невідомим та й зараз відомостей про нього не надто багато. Знали його здебільшого під псевдом, оскільки був капеланом Української Повстанської Армії, підтримуючи її на патріотичному дусі, зміцнюючи у Христовій вірі, благословляючи на боротьбу з ворогом. Отець Кадило, як називали його повстанці, був серед вояків УПА не тільки священиком, а й воїном-побратимом, оскільки переживав разом з ними військові будні, труднощі, бої, небезпеки, втрати… Майже ніхто у лавах повстанців не знав справжнього ім'я отця Кадила. Але у 13-му томі літопису УПА йдеться про Перемишльський курень, створений 1945 року у складі 26-го Тактичного Відтинку УПА “Лемко”, де й згадується капелан куреня Кадило як отець Василь Шевчук.

Народився Василь Шевчук 12 серпня 1903 року у місті Стрий на Львівщині в родині судового урядника Івана Шевчука та Уршулі Яблонської. Згодом сім'я, де було ще шестеро дітей, переїхала до Дрогобича. Дитинство його минало в особливий час. Це був час сповнений героїки та величі національно-визвольних змагань, коли створилось Січове Стрілецтво, постала Українська Галицька Армія, коли було проголошено УНР та ЗУНР. Це був час великих сподівань та славних зусиль здобути незалежну державу, незважаючи на помилки проводу. Це був час справжнього зростання патріотизму не тільки серед інтелігенції, а й серед простого народу і духовенства. Безумовно, все це сприяло формуванню певного світогляду юнака. Крім того, самі батьки теж мали на хлопця влив. Батько був національносвідомим, прививаючи йому любов до своєї землі, а мати, донька диригента церковного духового оркестру, вихована сестрами-василіянками плекала у нього релігійність, сприяла його духовному розвитку. Василь зростав дуже допитливим та охочим до науки. Навчався у Дрогобицькій, Перемишльській та Стрийській гімназіях, після чого вступив до Перемишльської духовної семінарії, відчувши покликання служити Богові.

Весною 1930 року Василь Шевчук закінчив семінарію і 30 березня цього ж року був рукопокладений на священика єпископом Перемишльським Йосафатом Коциловським. Свою першу Службу Божу відправив 6 квітня 1930 року в церкві святої Тройці у місті Дрогобичі. Невдовзі помирає батько і Василь стає опорою сім'ї. Працює у селах Дорожеві, Мединичах на Дрогобиччині, в Грушатичах, що біля Добромиля, Смереківцях біля міста Горинці, в П'ятковій-Руській біля міста Бірча на Лемківщині… Через нестатки і скрутне матеріальне становище сім'я Шевчуків постійно переїжджала за отцем Василем, оскільки саме він значною мірою допомагав матері, сестрам і братам. Саме завдяки сприянню отця Василя, його сестри й брати здобували освіту.

Працюючи на парафіях, отець Василь Шевчук не залишався осторонь громадського життя селищ, був одним із активних учасників товариства “Просвіта”, зорганізовував селян до культурного життя, закликаючи відвідувати читальні, де вони могли почути багато для себе корисного з питань історії України та політики, керував хорами… Його вірні одразу відчули патріотичні настрої молодого отця. Кожна проповідь отця Василя і виступи у хаті-читальні були спрямовані на те, щоби підняти національну самосвідомість та грамотність сільського населення. Він багато говорив про те, що Україна мусить бути незалежною державою, яку потрібно здобути у боротьбі, задля якої потрібно йти на жертви. Він прививав селянам патріотизм у свій особливий спосіб, який був чи не найуспішніший – через Слово Боже, через авторитет священика й Церкви, як істинний послідовник заповітів Митрополита Шептицького, який теж закликав до цього. Такими ж свідомими були і його два брати. Михайло належав до “Союзу Української Національної Молоді”, а Ярослав був членом ОУН, виконуючи особливі доручення самого Степана Бандери…

Душпастирська праця отця Василя Шевчука була дуже успішною, він мав неабиякий вплив на своїх парафіян і селяни його любили, хоч поляки ставилися до нього насторожено, а подеколи й вороже, знаючи його патріотичні погляди. Проте отець прагнув прислужитися іншій справі – мріяв бути капеланом. Ще коли формувалася дивізія “Галичина”, отець Василь Шевчук намагався потрапити туди капеланом, та з якихось невідомих причин йому це не вдалося. Але минуло не так багато часу, як він покидає парафію у П'ятковій-Руській і стає капеланом куреня полковника Коника. Тільки його обов'язок перед Богом і велика любов до своєї нації, -- нації, яка мала мати свободу, свою незалежну державу і Церкву, яка за трьохсот років поневірянь та страждань, більше, ніж заслужила це в Господа, змусила його податись до війська. Він, скромний священик Василь Шевчук, що всією своєю душею вболівав за свій край, не міг перебувати осторонь від свого народу, від його боротьби. Відчував, що саме в той тяжкий та непевний час найбільше потрібний саме там, в лавах УПА.

Перед другою світовою війною стосунки поляків та українців не можна сказати, що були надто ворожими. Ситуація змінилася з початком війни. Коли радянська влада добралася до Польщі й почала насаджувати там комуністичний режим, становище українського народу стало нестерпним. Почалися переслідування і відверте нищення українців. Особливо це стосувалося території Закерзоння і Лемківщини, що переросло у справжню трагедію. Польська влада в особі польського регулярного війська бажаючи помститися за буцімто деполонізацію Волині влаштувало українцям страшний терор. Це були небачені звірства та жорстокість, які важко передати словами, коли спалювали цілі українські села, вбивали дітей та жінок, нищили церкви… Було замордовано 24 греко-католицьких та православних священиків… Відомий навіть випадок, коли один польський священик з Бабич 1945 року був один з ініціаторів та активних учасників нападів на українські села Березку, Бахів, Волю Кривецьку, Скопів… Який грабував майно замордованих українських священиків. Польському Перемишльському єпископові було про це відомо, але він не покарав зловмисника в рясі, закривши на ці криваві злочини очі.

Безумовно, про все це знав отець Василь Шевчук. За такі людські муки й страждання, несправедливість відносно свого народу боліла його душа й він розумів, що визволити народ, захистити й дарувати йому волю зможе тільки Українська Повстанська Армія. На неї була вся надія української нації, яка збагнула, що саме зараз і є, можливо, той єдиний, неповторний шанс у боротьбі здобути свободу.

В УПА отець Василь мав два псевда – “Кадило” і “Пластун”, перше з яких було загальновживаним і відомим. Присутність священика серед повстанців мало велике значення. Він відправляв служби Божі, сповідав та причащав вояків, освячував місця постою, благословляв на боротьбу… Відвідував хворих і ранених у підпільних шпиталях, ховав своїх побратимів, проводжаючи в останню дорогу. А крім того, розраджував добрим словом, морально підтримував вояків, давав поради, часто провадив пізнавальні бесіди з повстанцями, як це було, приміром, про значення Божої заповіді “Не вбий”, пояснюючи, що одна справа лишити життя людини зловмисно, а зовсім інша, коли це боротьба з ворогом, де вбивство людини є своєрідною обороною. Учасник УПА в Закерзонні Іван Кривуцький, що мав псевдо Аркадій, згадує про отця Кадила: “Я знав його особисто, був з ним кілька разів від квітня до кінця вересня 1945 року. Він був такий жвавий, активний, веселий… Люди його всі шанували. Він відправляв Служби Божі під час свят різним сотням – “Бурлаки”, “Ластівка”, “Хріна”, “Громенка”… Його всі любили, а у сотнях – тим паче.”

Без отця Кадила не відбувалося жодне релігійне, національне чи військове свято. У своїй книзі спогадів Юрій Борець розповідає про святкування Свята Зброї таким чином: “На площі пролунала голосна команда і всі помарширували до місця свята. Отець Кадило біля прибраного зеленню престола відправляв Службу Божу, співав хор із сотні повстанців із ближніх сіл. Святочна проповідь курінного капелана викликала сльози. Бо таку проповідь міг виголосити тільки священик-патріот, а священик, який поховав десятки своїх друзів-вояків і священиків. “Сьогодні у нас велике свято під покровом Матері Божої, покровительки нашого війська. Лише тоді, коли на стороні нашого народу будуть наші оборонці зі зброєю, народ буде жити вільно. Сьогодні наш народ переживає страшні диявольські тортури від наших безбожницьких сусідів. Лише на теренах, де наша зброя не допускає ворога, живемо українським життям. Лише в теренах, пильнованих нашою повстанською зброєю, маємо свою церкву. Такі вільні і веселі обличчя, які я бачу тут, сьогодні, є ще в інших місцях, де перебувають наші оборонці зі зброєю.”

Такий священик в УПА, яким був отець Василь Шевчук, допомагав бійцям зберігати міць духу, витривалість та терпіння, крім того, підтримував їхню віру. Курінь “Байди” і сотня Михайла Громенка були відомі своєю суворою дисципліною і часто саме капелан отець Кадило сприяв тому, що хлопці гідно долали усі військові труднощі.

Важкі часи для повстанців настали після сумнозвісної операції “Вісла”. Після вдало проверненою 28 березня 1947 року повстанцями засідки, що її зорганізували й провели сотні “Хріна” і “Стаха”, біля села Яблінки загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Свєрчєвскі. За місяць часу польські комуністи, залучившись активною підтримкою радянських більшовиків, розпочали акцію депортації українського населення. З-за Сяну насильно, буквально арештами та терором виселялися українці на територію СРСР, а ті землі, що споконвіку вважалися українськими, були віддані Польщі. Для українців відібрати домівку й вигнати з рідних земель, означало справжню трагедію. Через ту жорстоку операцію упівське підпілля було позбавлене бази існування, підтримки й зв'язку з населенням.

Невдовзі відділ, у якому перебував отець Василь Шевчук, отримав наказ Проводу ОУН і командування УПА здійснити рейд на захід і 17 червня 1947 року о четвертій годині ранку відділ Громенка перейшов кордон між Польщею та Чехословаччиною. Це був довгий рейд прориву до Західної Німеччини, важкий та небезпечний. В той час між Польщею, Чехословаччиною та СРСР був укладений договір, згідно якого збройні сили цих держав мали вести цілеспрямовану боротьбу з УПА. У Словаччині інтелігенція та селяни досить прихильно ставилися до упівців, а молодь навіть просилася до її лав. Та зовсім інша ситуація була з комуністами, які всі сили кидали на те, щоби знищити рейдуючий відділ. Чеська армія разом із Збором Народної Безпечності, каральними загонами, блокували чеські населені пункти. Доступ до сіл упівцям, де вони могли б отримати допомогу та підтримку населення, став просто неможливим. Вояки УПА фізично занепали, поопухали з голоду, через набрякші ноги доводилося розрізати халяви чобіт. Через брак продуктів, харчувалися хлопці переважно лісовими ягодами. 30 червня виснажений отець Кадило, що вже ледь тримався на ногах, вирішив далі не йти й залишився в римо-католицькій парафії в селі Грубові. Не минуло й кілька днів, як він був схоплений чеськими органами безпеки і разом з іншими вояками УПА 3 травня 1948 року був інтернований до Польщі.

Його ув'язнили у Ряшівській в'язниці. Польські слідчі, як могли знущалися над священиком, принижували його людську й священичу гідність, мордували... Дуже часто його приносили зомлілого після тортур та побоїв, завернутого у рядно й кидали на кам'яну долівку камери. Коли ж в'язням роздавали їжу, отець повз по неї на колінах, бо не міг звестися на ноги.

У камері, де перебував отець Кадило, сиділо ще понад десть в'язнів, головним з яких був бандит, родом з Перемишля на прізвище Вайда, що був калікою на руку та кульгавий. Він відзначався нечуваним садизмом та жорстокістю. Вайда часто розважався, примушуючи отця Василя ставати на коліна, і, сівши йому на спину, їздив на ньому до туалету або прогулювався довкола камери. Згодом того звіра знищили його ж співкамерники, не витримавши тих знущань.

Отець Кадило пробув в ув'язнені недовго. Микола Терефенко згадує, як у липні 1948 року у тюрмі, в лазні на бетонній стіні хтось видряпав цвяхом хрест і написав: “Отець Кадило – кара смертю”, а поруч – теж хрест та ім'я якоїсь жінки. Хтось вчинив так з ув'язнених -- така собі своєрідна тюремна хроніка, зафіксований факт для болючої й вічної пам'яті. Група ув'язнених, що перебувала у цій тюрмі, побачивши той напис, зрозуміла, що якщо вже засудили до смерті священика й жінку – їх чекає те ж саме. Військовий районний суд у Ряшеві відбувся 8 червня 1948 року, а вирок виконали 13 вересня.

Капелан УПА Кадило, отець Василь Шевчук став мучеником за віру, мучеником за свій народ, показавши своєю жертовністю та святим патріотизмом приклад справжнього героїзму та подвигу, за що сьогодні українським християнам з вдячності та пам'яті варто схилити коліна перед тим ім'ям, як перед самою історією славної боротьби за Церкву й державу.

Досі в архівах не знайдено жодних документів, що засвідчують смертний вирок, що був винесений отцеві та пояснюють його мотиви. За що був убитий український священик? За патріотизм? За український націоналізм? За любов до своєї країни? За мрію здобути незалежну державу? За ті християнські обов'язки пастиря, що здійснював духовний провід вояків, які гинули за свій знедолений та поневолений народ у мрії здобути незалежну державу? За що знищили служителя Божого? За що?.. Що було причиною? Ненависть? Страх? Помста? Без сумнівів, жорстокі виродки-кати просто боялися цю безстрашну людину у рясі з відкритим, спокійним обличчям, глибинним поглядом та вольовими, міцно стиснутими вустами, з яких не вирвалося жодного нарікання, благання чи прокльону. Боялися, бо відчували його духовну силу й значущість. Вбиваючи священиків, більшовицькі безбожники гадали, що таким чином зможуть знищити духовність народу, його святу Церкву. Та не сталося того. Саме завдяки таким священикам, яким був отець Василь Шевчук, народ черпав силу та міць для своєї віри, яка саме тому й виявилася незнищенною.

На початок 


© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC