Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  

Статті цього розділу походять з різних джерел і не завжди відповідають офіційній позиції УГКЦ. Статті подаються у редакції першоджерела.



Останні публікації:

Розійтися, щоб об’єднатися
10.08.2008 [09:05]

Довга дорога в церковних дюнах
07.08.2008 [16:45]

Зруйнована пам’ять
01.08.2008 [12:10]

«Владиці Андрею» аплодували стоячи
25.06.2008 [11:44]

Церковні скарби Тернопілля
21.06.2008 [20:41]

Музей у церкві
19.06.2008 [15:50]

По вівторках виганяють з душ нечисту силу...
19.06.2008 [15:39]

Секретарем митрополита Андрея був… монах-бандурист
11.06.2008 [20:32]

Цілитель від Бога
10.06.2008 [20:19]

Владику Андрея вшанувала єврейська громада
26.05.2008 [15:55]

   Довга дорога в церковних дюнах
Довга дорога в церковних дюнах
 
07.08.2008 [16:45] // zmi // Taras_H


Святкування 1020-ї річниці хрещення Руси-України позначилося двома повенями: однією природною на Прикарпатті й Буковині, другою – емоційною в серцях християн київської традиції. Здавалося б, ці три дні щось перевернули в наших душах, і тепер настав час з’ясувати, що саме.

Має рацію Константинопольський Патріарх, наголошуючи, що він не є Папою Сходу, але його візит в Україну за значенням можна прирівняти до візиту Папи Івана Павла ІІ. В обох випадках первоєрархи долали несамовитий спротив Патріарха Московського й водночас ішли назустріч найсміливішим мріям частини українських християн. Той факт, що Патріарх Царгороду, на відміну від Папи, таки отримав формальне запрошення патріаршої Москви, нічого кардинально не змінює. Адже Москва запрошувала його “не на те” святкування. Завдяки Президентові України В. Ющенку святкування ювілею принаймні впродовж двох днів відбувалося не за московським сценарієм, а тому стало святом унезалежнення українського православного духу. І саме це – головний результат тих святкових днів.

Звичайно, чимало православних вірян відчуло розчарування, що, перебуваючи у Києві, Патріарх Константинополя не вирішив проблеми канонічності незалежних українських Церков. Це почуття майже ідентичне зневірі греко-католиків – приїхавши до України, Іван Павло ІІ не визнав патріархату УГКЦ. Обидва розчарування легко зрозуміти, але складно виправдати, адже церковні процеси є надзвичайно інерційними. Інституція, яка понад усе земне цінує традицію, не може (і не повинна) легко пристосовуватися до швидкоплинних політичних конфіґурацій.

Тому не поспішаймо дорікати Президентові чи єрархам усамостійненого українського православ’я за недопрацювання. Хоча вони й були. Звичайно ж, зміна наставлення Царгорода мала певні конкретні причини. Але все це не більше, ніж інформаційний шум, про який уже через рік пам’ятатимуть лише фахівці. Довірмося Господньому Провидінню: навіть за цих 17 років державної незалежності християнство в Україні зазнало таких глибинних трансформацій, що наша нетерпимість може воістину розгнівити Бога. Помісна Київська Церква мусить “дозріти” – тільки тоді вона матиме надійне майбутнє. Тож насправді святкуванням 1020-го ювілею християнства в Україні зроблено черговий та надзвичайно важливий крок саме там, де ця помісність і мусить визріти – в душах і думках українців.

Перші два дні обличчя Патріарха Варфоломея І немов світилося від внутрішнього осяяння. Коли над Києвом з’явилася веселка, стало зрозуміло, що на цій події воістину спочиває благословення Господнє. Здавалося, впала якась темна завіса, що відділяла Софію Київську й усю Україну від її славної історії. Натомість третій день вразив похмурістю облич. Як переконалися телеглядачі, спільна Літургія біля пам’ятника Володимирові була не літургією любові, а демонстрацією сили. Тут у свої права вступив дух ревнощів, який прагне будь-якою ціною закріпити за собою спірну територію. Суперництво між патріархами Москви й Константинополя стало темою №1 у порядку денному світового християнства. Зміна геополітичного статус-кво з усією неминучістю передбачає зміну геохристиянського. А Україна є вирішальним чинником для обох.

Візит до Києва був надзвичайно важливим для єрархів світового православ’я. Одна річ – дізнаватися про Україну зі злосливих повідомлень Московського патріархату, цілком інша – побачити все на власні очі. Розміри держави, маєстат Києва та його церковної історії, рішучість Президента – все це закріпилося в пам’яті через механізм імпринтингу й ще озветься в належний час. Бракувало лише одного – того, що сім років тому вразило ватиканський супровід Івана Павла ІІ, – півторамільйонної літургії просто неба, на яку добровільно зійшлися б українські віряни. Розповідають, що саме це в очах ватиканських достойників перетворило УГКЦ з клопітливої діаспорної проблеми на потужну духовну силу, на яку варто зважати. Шкода, що цього разу такий шанс було втрачено. І втратила його, до речі, саме та сила, яка й завоювала серця світу через феєрію велелюдного Майдану!

Можна не сумніватися, що контроверсії київських урочистостей викликали велике сум’яття в серцях українських православних, які перебувають у єдності з Московським патріархатом. Більшість із них по-своєму любить Україну, а тому визначальне значення для них має канонічність Церкви, а не її вірність російським державницьким інтересам. Проте під час нинішніх святкувань у позиції Патріарха Алєксія ІІ російські інтереси можна було помітити “неозброєним оком” – недарма світ облетів крилатий вислів анонімного православного богослова з повідомлень Asia News, який стверджував, що “на жаль, у православ’ї існують центри, в яких над універсальним духом Христа домінує дух газогонів”. Біля пам’ятника Володимирові перед українськими православними постав вибір не між православ’ям і католицизмом, як це було під час візиту Івана Павла ІІ, і не між канонічним і “розкольницьким” православ’ям, а між двома його канонічними гілками. До того ж, та гілка, що опонує Москві, є Церквою Царгорода, Церквою-матір’ю для християнського Києва! До якого історичного моменту сумління цих українських православних залишатиметься нечутливим до виразно проросійських мотивацій у позиції патріаршої Москви?

Урочистості завершилися, проте інтрига щодо майбутніх кроків Царгородського патріарха зберігається. Зрозуміло, що постійно чуючи з уст Москви зневажливі коментарі щодо кількості підлеглих Варфоломеєві І парохій, Патріарх не оминатиме нагоди укріпити свої позиції завдяки Україні. Проте, де межа допустимого ризику, що його може прихильно сприйняти світове православ’я? Недавня екуменічна зустріч у Равенні засвідчила, що позиції Московського патріархату в православ’ї змінилися: чи не вперше сталося так, що всі православні делегації проголосували проти тієї пропозиції, яку висловили російські посланці. У цій ситуації ні Константинополю, ні Москві не вигідно вдаватися до різких демаршів: першому – щоб не порушити позитивні для нього тенденції, другій – щоб іще більше не ослабити свої позиції. Отже, позиційна боротьба за впливи й надалі триватиме. Як стверджують оглядачі, багато покаже осіння Всеправославна зустріч у Стамбулі. Цікаво, що, прагнучи укріпити свої позиції, Москва почала домагатися присутності на таких зустрічах її формально самоврядних Церков-союзниць, автономність яких фактично не визнано світом. Ідеться, зокрема, про присутність делегації Української Православної Церкви, яка в єдності з Московським патріархатом. Якщо так справді станеться, то це буде черговий крок до виходу церковного Києва з тіні – дарма, що якийсь час він голосуватиме, звичайно ж, за підказкою Москви.

Яка ж ситуація з визнанням немосковського українського православ’я? Наразі зрозуміло: треба зачекати. Проте важливо не гаяти даремно часу на безплідні скарги, а сприйняти цей факт як прихильність долі, яка підштовхує всіх до важливих і навіть нагальних кроків.

По-перше, слід внутрішньо консолідувати цю гілку українського православ’я, загнуздуючи нездорові амбіції окремих лідерів і самодисциплінуючись на всіх рівнях церковної єрархії. Стриманість і навіть упокорення, що їх виявили єрархи незалежного українського православ’я під час ювілейних урочистостей, засвідчують, що це завдання не є неможливим. Головне – зрозуміти, що для успішного прориву і на політичному шляху до Європи, і на церковному шляху до помісності треба покінчити з отаманщиною і впертою “хохляцькою” вірою в те, що ми зможемо обдурити весь світ. Перед православним світом має постати міцна консолідована й об’єднана Церква, яку він не зможе не визнати.

По-друге, треба шукати найрізноманітніші нагоди, щоб активно співпрацювати з православними Церквами світу, доносячи до них свої аргументи й роблячи їх зрозумілішими. Ту активність України в міжцерковній сфері, яка передувала відзначенню ювілею, варто було б продовжити. Йдеться не про те, що поставити визнання головною метою української Церкви – було б помилкою. Адже під лежачий камінь вода не тече.


Мирослав Маринович

"Львівська газета" 1 серпня 2008 року, № 110 (418)

© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC