Зміст

Новини

Прес релізи

Церква в Україні

Історія УГКЦ

УГКЦ сьогодні

Офіційні документи

Патріархат

Бібліотека

Запитуємо священика

Контакти

Головна сторінка

Rambler's Top100

   В розділі...
     <<< Назад
  

Статті цього розділу походять з різних джерел і не завжди відповідають офіційній позиції УГКЦ. Статті подаються у редакції першоджерела.



Останні публікації:

Розійтися, щоб об’єднатися
10.08.2008 [09:05]

Довга дорога в церковних дюнах
07.08.2008 [16:45]

Зруйнована пам’ять
01.08.2008 [12:10]

«Владиці Андрею» аплодували стоячи
25.06.2008 [11:44]

Церковні скарби Тернопілля
21.06.2008 [20:41]

Музей у церкві
19.06.2008 [15:50]

По вівторках виганяють з душ нечисту силу...
19.06.2008 [15:39]

Секретарем митрополита Андрея був… монах-бандурист
11.06.2008 [20:32]

Цілитель від Бога
10.06.2008 [20:19]

Владику Андрея вшанувала єврейська громада
26.05.2008 [15:55]

   Розійтися, щоб об’єднатися
Розійтися, щоб об’єднатися
 
10.08.2008 [09:05] // zmi // Taras_H


Іще в середині 90-х років минулого століття можна було передбачити, що напруження головної на той час лінії православно-католицького протистояння поволі зміниться на напруження лінії внутрішньоправославного, тобто московсько-константинопольського.

Липневий візит в Україну обох патрі­архів став певною кульмінацією цього процесу. Звичайно, обидва первоєрархи мають цілком конкретні власні інтереси в Україні, проте складна динаміка стосунків змушує їх щораз більше враховувати настрої серед українських християн. Утім якими вони, власне, є, ті настрої?

Опитування засвідчують, що ідею об’єднання українського православ’я підтримують майже стільки ж україн­ських православних, скільки підтримують ідею мирного співіснування різних православних юрисдикцій. Іншими словами, найімовірнішою для України на найближчі роки є консолідація україн­ських християн київської традиції довкола трьох “ядер” – проконстантинопольського, промосковського і проримського (греко-католицького). Те, що відбувається останніми роками, – саме оформлення константинопольського ядра, до якого рано чи пізно ввійде більшість “неканонічних” православних, які нині перебувають “поза огорожею” Української Православної Церкви (Московського патріархату). У стилістиці патріаршої Москви це розкол світової всеправославної єдності. Насправді ж це радикальна зміна загальнохристиянського статус-кво, кінець епохи царювання Москви у світовому православ’ї.

А що це дає Україні? На перший погляд, не так і багато. Адже розкол Київ­ської Церкви не ліквідовано, “закріп­лення” українських християн за трьома центрами християнства навіть у чомусь посилено. Проте насправді завершення епохи монополії на Україну як на власну канонічну територію з боку одного зі світових центрів – Москви – є радикальним поступом. Це, якщо так можна висловитися, завершення епохи Ялти на церковному полі. Замість позірної єдності, досягнутої внаслідок насильства, матимемо триядерну структуру, оформ­лену в умовах свободи. Саме свобода увиразнила на зламі тисячоліть, що орієнтації на Константинополь, Рим і Москву є природними для більшості україн­ських християн.

А що тоді буде з єдністю Київської Церкви? Як не дивно, увиразнення триядерної структури – великий крок саме в бік єдності. Той факт, що в україн­ських справах голос здобуває Вселенський (Константинопольський) Патріарх, радикально змінює характер усього київ­ського “вузла”. Замість лінійного проти­стояння “Москва – Рим” починає діяти значно складніша кон­фігурація “Константинополь – Рим – Москва”. У двочленній структурі всі екуменічні ініціативи Рима швидко паралізовувала непоступливість Москви. У тричленній структурі взаємо­зв’язків з’являється широке поле для маневрування. Адже будь-яка ініціатива з боку бодай двох центрів неминуче змусить третій центр вийти зі своєї “фортеці”. Щоб бути успішною (тобто підтриманою народом), кожна така ініціатива муситиме враховувати інтереси цього народу. Тому хоч якими егоїстичними будуть інтереси кожного зі згаданих центрів, інтереси україн­ських християн буде захищено значно краще, ніж досі. Цю особливість швидко вловлять первоєрархи українських Церков київ­ської традиції, і сама ситуація спонукатиме їх виробляти певний modus vivendi, тобто спільно скоординовану політику, яка, почавшись як середнє арифметичне егоїстичних прагнень кожного “ядра”, об’єктивно вироблятиме “чуття єдиної родини”. Так в уявного трикутника, вершинами якого є згадані світові ядра, нарешті проявився б досі непомітний і тривалий час ігнорований центр – Київ.

А як почувалися б при цьому українські християни, які не належать до київської традиції, тобто християни римсько-католицької та протестант­ських гілок? Не таємниця, що ті моделі адміністративної єдності Київської Церкви, які пропонують нині, таки загрожують обом церковним групам порушенням балансу релігійної свободи. Одна потужна й адміністративно єдина Церква в пост­тоталітарних умовах, без сумніву, прагнула б для себе значних преференцій. Натомість триядерна структура немислима без релі­гійної свободи; вона є її породженням і водночас най­більшим гарантом.

Отже, здається, головні події в церковному житті України ще попереду...


Мирослав Маринович

"Львівська газета" 7 серпня 2008 року, № 113 (421)

© 1995-2008 Українська Греко-Католицька Церква  Web від TRC